23:05 

С Днём Рождения моя Сяо!

Scorpionata
Never looking back... I hate being forced to do something I don't wish to...
«Εϊδωλου»*
Фандом:
давньогрецькі міфи
Герої: Аїд/Персефона
Рейтинг: звичайнісіньке дитяче РG (можливо, трохи гарячіше в спогадах)
Від мене: я так давно це обіцяла…
Для Сяо: з днем народження, моє сонечко! Відчуваю, що цей подарунок буде ексклюзивним з багатьох причин, зокрема тому, що ти насправді любиш чути та читати українську мову. Тим більше, у моєму (я вірю) виконанні.

- Ἀΐδης…**
Листя падає на прозору поверхню хвиль, віддзеркалене у водах, окрилене вітром. Листя повільно пливе за течією, спливає, мов час, зникає, ніби розчиняючись у темній блакиті.
- О Ἀΐδης… Я не бачу тебе, та щоразу, дивлячись на хвилі, ніби відчуваю твій погляд, твій прохолодний підземний подих, твій льодистий темний погляд… І тихий плескіт води звучить, як музика…
Листя пливе-спливає все швидше – тікає від теплих весняних рук.
Це листя теж весняне – перші листочки, що не втрималися на гілках від останнього подиху холодів. Не від морозів – їх зимова година вже давно минула! – а просто від холоду останнього прощання, від крижаного суму перших нічних страхіть, побачених без його обіймів.
- Якби ти знову зміг забрати мене, Ἀΐδης…
Тільки короткі зітхання, яким не судилося поки що пролитися сльозами. Адже не варто сумувати за тим, чого не станеться.
Що вже не повинно статися.
Що відбуло своє, і не повернеться ніколи, так – не повернеться.
Та поки спливають у далечінь за течією, поки пірнають у темну синяву хвиль перші оливкові листочки, зеленаво-брунатні, трохи гіркуваті на смак, і цим схожі на самотність, можна трохи… Ні, навіть, не попригадувати – помріяти про те, як обурливо-звабливо відчуваються на шкірі перші доторки, ще не дозволені, але вже солодкі, яким нестерпним жаром опалюють вуста цілунки, ще не розділені, та вже жадані, і як страшно, до болю страшно розлучитися бодай на мить, але розлука вже тремтить на кінчиках пальців, вже нагадує про себе весняним вітром, якого доволі довго не бачила земля нагорі…
Тепер знову весна. Як відкуп за кохання, проти якого повстала мати-природа, як виклик світові, що не хотів би знатися із колючим холодом сніжних зим. І ці листочки, що мусили б набратися кольору й соку в буянні теплого щедрого травня, гинуть у підводній темряві, зірвані останнім подихом покинутого напризволяще, змученого в самотності коханця.
- Я повернуся, мій милий. Ти ж знаєш, що повернуся!
І сонце, світосяйний бог у величній короні, ген високо в небі на своїй вогняній колісниці так само знає про це. Навіть зараз, у розпал квітучої весни, він вже готує блідо-сірих коней для низької та швидкої колісниці зимової.
І мати знає. Безперечно знає, і вже нині прагне лишень одного: змінити вічністю встановлений порядок, щось вигадати і щось вкрасти у долі, аби не відпускати від себе любої дочки ніколи, аби тепло літніх щедрот не гасло для неї із останнім поглядом доньчиних очей, піднятих до неба і сонця. Мати знає й те, що нічого не вийде. Що жертва відбудеться – і того не спинити. А відтак мати вже тепер готова біснуватися літніми грозами, бити по травах чистим вогнем батькових блискавиць и проклинати все на світі, проклинати всі світи за те, що не догледіла, не вберегла, допустила такий злочин, таку зневагу. О, матері бувають надто егоїстичні у величній своїй материнській любові…
- Я повернусь, але ж ти… Чи ти чекатимеш на мене?..
Чого більше у словах – запитання, цікавості чи кокетства? Й чи можна взагалі кокетувати з похмурим і темнооким богом, котрий тримає в руках всі сили потойбіччя? Хто завгодно міг би заперечно відповісти на це, і лиш їй одній даровано знати, які гарячі вуста в холодного бога, що не вміє кохати, які солодкі доторки, омиті водами забуття й вічного сну, яким щастям повниться тіло, коли належить йому, і як боляче, до стогону боляче бути далеко – бути там, де тепло, сонячно й весело, але відчувати одну пустку всередині та біль втрати.
Бо він далеко.
Бо його тут немає.
Чи міг би…
- Ні!
Тонкі пальці торкаються дзеркальної поверхні, і, ніби злякавшись, вода здригається, розходиться тремтінням химерних концентричних кіл.
Звісно, злякалася… Звісно, тремтить!
Як інакше можна зреагувати на таке крамольне, неприродне, протиправне бажання!? Він – і тут? Темрява – в царстві світла?
Тут батько мудрим оком споглядає землю й усе живе, тут освітлює небесно-чистий батьків погляд сонцеликий Геліос, високо виправляючи по-весняному швидку свою колісницю. Тут мати пильнує, аби ніколи завчасно не повторилося жахіття минулих зрад. Тому ніколи – навіть на поклик, навіть уночі, у сріблястому світлі сестри в самотності Селени – не викрешуть іскри з каменю чорні копита чорних його коней.
- Мій милий Ἀΐδης, мій коханий Ἀΐδης, весна мине швидко. Ось побачиш – дуже швидко відлунають поклики травневих дощів, і настане літо. А від літа до осені – один тільки погляд: безмежно довгий, безкінечно змучений погляд твоїх очей, накритих пітьмою берегів Стіксу. Ти сам обрав їх колись за свій дім, за свою землю. Ти сам відрізав себе від світу живих, і тепер, напевно, не мусив би так нестерпно, так сильно страждати там, у вічних сутінках. Та повірити… можна… Насправді, можна повірити, адже там, поряд із тобою, лиш вічний, гіркотно-тьмяний запах твоїх блідих асфоделів, а тут все квітне, буяє, тут весна, тут…
- Озвись до мене!
Пам’ять підказує, що не можна. Пам’ять нагадує, що не варто: все одно ніхто не дозволить навіть миттєвий погляд крізь товщу води у світ, що нижчий за річкове дно, проте серце плаче і рветься вниз – виривається з грудей, і падає, падає, падає…
- Озвись, моє щастя! Твій голос – моя весна, і літо, і щедра осінь. Від нього сходить сонце і гаснуть зірки, струшуючи зі своїх промінців макову росу. Це твій голос озивається глибоко в моєму лоні – і тоді співають лісові дзвіночки, перегукуючись із солодким співом мого тіла, що кличе тебе, що прагне тебе, що омріює тебе в снах і мареннях, вдень і вночі. Озвись до мене…
Вода дрижить і виблискує – скоро почне засинати навіть довгий, майже безкраїй травневий день.
Вода відображує заломлені руки, стиснуті до болю пальці, розтулені вуста, солодко-гіркі від кохання й розлуки.
Вода поглинає солоні краплі весняного дощу, не насмілюючись і припустити, що то сльози, – богині ж бо не плачуть!
Налитий водою по вінця, темний від соку, гострий від жалю, очерет схиляється до рук, трохи дряпає ніжну шкіру.
«Почекай ще трохи…»
Одна коротка мить – аби повірити, чи подумати, що це просто мріяння, просто марення, сріблясто-темне марево його погляду.
«Незчуєшся, як відгримлять громи, відлетять птахи, як брунатно-зелене оливкове листя пожовкне й упаде, зірване додолу геть іншими вітрами».
Її сльози ще котяться, ще розпадаються по пласкій водяній поверхні множиною холодних кіл, але віра в диво вже народжується.

***

Десь далеко, під товщами землі й каміння, під склепінням Тартару, здавна пристосованого для утримання злочинних і самотніх, розплескуються хвилі Флеґетона. Бліді голівки асфоделів повертаються до води, бо то єдиний орієнтир у царстві вічних сутінків.
Чоловічі пальці стискують шматки полотна, що колись були вишуканим жіночим пеплумом. Мине кільканадцять безсонних днів, безслізних ночей – і він вдягне на неї нове вбрання, ще розкішніше, ще прекрасніше, бездоганне, як вона сама! І обов’язково таке, котре ще швидше можна зняти…
«Чекай, чекай, моя кохана весно…»
Він не має права говорити з нею, не має права бачитися, не має права розламати нетерплячими руками тонку й тендітну земну кору, аби дістатися до неї, схопити її погляд, випити її подих, відчути обійми тонких жіночих рук. Він ні на що не має права, ніби й не чоловік їй, не пан, не володар!
Не володар…
Ніколи не володар – тільки раб. Вічний раб її весняної вроди, її тонкого тіла, її гарячої любові.
Він не має права кликати – тільки чекати.
Та він знає: настане його час – зимний час, лютіший за смерть, коли тут, у царстві вічного смутку, зійде щасливо усміхнене сонце. Такого сонця ніколи не побачити вбогим полям і лісам там, нагорі…
Тому він почекає, треба зовсім недовго почекати.
Він знає.
І попри своє безправ’я шепоче в темряву:
«Чекай, чекай, моя мила…»
Вона не може його чути, але відбиття її обличчя, її тремтливий обрис, її мерехтливий образ у прохолодній воді – чує.
Він знає це.

Кінець

* Приблизно читається як «Ейдолон» (із наголосом на перший склад від початку, якщо повірити моїм досить скромним знанням у давньогрецькій фонетиці та графіці). «Еϊδωλου» – це «видіння, марево, привид, подоба, видимість; відображення, відбиття, образ, зображення, уявний образ, уявлення, уява, мрія тощо» (див. :тут ), і в принципі, всі ці значення мені тут підходять.

** Аїд (давньогрецькою). На мою думку, мусить читатися, як щось, схоже на «Άідис» (або «Хейдис»)

@темы: Скорпионство, Семья, Пэйринги, Проза и драматургия, Поздравления, ПЧелки, Наболевшее, Личное, Друзья, Аид/Персефона, my ОТР..., ФФ

URL
Комментарии
2013-12-26 в 01:40 

Салат Цезаря
Может, Нил бы и не вынес столько счастья, но уж очень хотел бы попробовать. ©
Scorpionata, навіть з цього профілю дакую тобі, моя люба! Це навіть більше, ніж я колі-небудь сподівалася. Забіраю до себе.

2013-12-26 в 03:02 

Scorpionata
Never looking back... I hate being forced to do something I don't wish to...
JardIn, я щаслива приносити тобі задоволення в будь-який профіль. :attr:

URL
Комментирование для вас недоступно.
Для того, чтобы получить возможность комментировать, авторизуйтесь:
 
РегистрацияЗабыли пароль?

My Personal Little Hell

главная