02:06 

Часть 3, предпоследняя

Scorpionata
Never looking back... I hate being forced to do something I don't wish to...
Енафес
Фандом
: давньогрецькі міфи
Герої: Персефона, Мента
Пейринг: Аїд/Персефона
Сіквел до 1 та 2 частин


Крига.
Тоненька, мов пелюстка троянди, і холодна, мов смерть.
Холодні Танатові крила, чорні від журби, тріпочуться на вітрах, коли прилітає він, невблаганний, зрізати чергове пасмо з чергової жертви. Осінь – час смерті. Осінь – час, коли помирання, ще не завершене останнім доторком зими, все триває та триває, нескінчене, нескінченне.
Хвиля.
Коротка, мов останній подих, і непомітна, як перший несміливий сніг
Ледь-ледь зустрічається із хвилею прохолодна бліда долоня: легкий, майже невідчутний дотик - енафес.
Серце.
Тремтливе, мов лань, що несеться просторими полями, підвладна покликові Артемідиному, і згорьоване, зболене, скривавлене у безкінечній розлуці.
Вона торкається крижаної води навіть не кінчиками пальців – отим згорьованим, зболеним серцем. І не сльози падають на сумний образ, відбитий у воді, не сльози – а дні, тижні, довгі місяці чекання без кінця-краю. Та від спогадів тих, і жалів, і сліз – поглянь лишень – от-от крига скресне!
- Аж Він забув тебе, Весно?
Вона здригається. Не від страху – чи може щось налякати безстрашну Володарку потойбіччя? Радше від того, як неочікувано лунає зовсім поруч із думками чужий голос.
Вітер гойдає майже голе горіхове гілля, гірке на смак і темно-зелене на дотик.
- Пам’ятає.
Вона вірить йому.
Нікому за життя тут, на землі, під промінням сонця, палким і щедрим, вона, довірлива юна Кора, не вірила сильніше, аніж темному та похмурому своєму чоловікові. Та хіба розкажеш допитливим річковим течіям, яким теплом сяють темні його очі, коли промовляє до дружини, яким лагідним шовком пестить шкіру турботливий його доторк?
- Чи не боїшся, що мене Він пам’ятає краще?
«Любить сильніше…»
Навіть тобі не зважитися промовити це, нещасна Менто**.
- Я нічого не боюся.
Певна річ: не боїться! Чи може бодай когось боятися та, біля чиїх ніг смиренно завмирають найжахливіші потвори, найбільші страхи царства мертвих? Чи стане бодай чогось боятися та, від чийого погляду зупиняє хвилі свої тужливий Коціт, гасне вічно палаючий Флегетон***?
От тільки раптом вона обманює себе саму? Адже в безкінечності самотніх ночей вона час від часу запитувала себе: чи не забув, чи не розлюбив? Запитувала – і водночас відганяла від себе подібні думки, бо Його слово – криця, бо Його присяга – води Стікса, бо Його серце – любов, сама любов, що від першого погляду безроздільно належить їй.
Доторк Весни враз наповнюється холодом осені – і кригою, тонкою, мов помста, покриваються води струмка, що говорить м’ятним голосом давно забутих розчарувань.
- Я нічого не боюся.
Гаї вже пожовкли, і листя щедро вкриває землю, змішуючись із замерзлими травами. Віти дерев вже не схиляються довірливо до Кориних рук, а сахаються від неї – від тої, поступово перестає належати земному світові, його радощам, променям і турботам. Спершу це її трохи лякало, а вражало – без міри, та минули роки, і тепер цей осінній смуток, цей останній подив, цей запізнілий спротив здається просто дивним, недоречним і смішним. І трохи сумним, як чорне гілля над струмком Менти, як висохла осока, як мідне листя оливи, перетворене на мертві монетки.
- Нічого… не боюся…
Мати вже почала тужити: тікають птахи і квіти від того безсмертного мертвотного тужіння, підбитого чорним хутром безсилої люті. Інколи здається: навіть Танатові крила не такі чорні, як та материнська лють, і тоді їй не хочеться говорити х матір’ю, не хочеться слухати знов і знов про те, як боляче втрачати єдину доню, як страшно відпускати у похмуре та безрадісне царство смерті. Просто мати... Вона життя. А життю, справжньому, прекрасному, стиглому у своїй повноті, не зрозуміти ніколи, що навіть на мармурі старих могил можуть розквітнути троянди. Певно що не в смерті постав наш світ, та й не з життя; не від родючої Землі чи високого Неба. Світ постав із Любові.

О ні! Вона не боїться, що чоловік забуде, покине, розлюбить її. Інше гнітить і жахом отруює сни: що раптом за смутком пізньої осені чомусь не стане – зими.
- Озвися!
Перші сніжинки, ще боязкі та незграбні, кружляють у повітрі. Чи то північний вітер розсипав їх, забувши ненароком, що нині – лиш осінь?
Вона чекає, випроставши долоню, поки крихітні уламки чийогось смутку припадуть до теплого тіла і стануть водою. Стануть солоною водою її власних сліз.
- Озвися до мене!
- До мене…
Ледь чутний вигук Ехо розноситься луною, та не до Весни звертається бідолашна німфа. Ехо теж кличе зиму, аби померти швидше від туги. Аби знайти спокій у смерті. Аби ковтнути забуття.
«А якщо ковтнути? Бодай крапельку? Можна? – Не думай, що то гарна забава, мила Весно. – Боїшся, що й тебе забуду? – Навряд чи. Бо ж мої руки, і губи, і чари нагадають тобі все – від першого подиху й до останнього стогону!» Чи посміхався він тоді, говорячи ці слова? Чи обіцянка була в них, чи присяга, непорушна, мов скеля? А може, пересторога легковажній і юній дівчині-дружині, що мусить покинути його на довгі дні й ночі, вирушаючи до верхнього світу?
- Мовчиш? – тепер вона посміхається, трохи сумно, трохи велично. Не як дівчина – як Цариця. – Тоді я скажу.
Колись вона не вміла говорити.
У ті далекі часи, коли таким дивним і незнайомим здавалося життя в темряві, коли асфоделі пахли горем, а води – відчаєм, коли краса Єлисейських полів відчувалася мов примара, вона не вміла говорити. Вона боялася сказати. Вона тремтіла від одної думки про те, що муситиме говорити колись до нього і сидіти на високому троні мертвих пліч-о-пліч із царственим своїм чоловіком.
А нині чорне гілля тремтить над головою, здригаючись від слів її, холодних, мов підземні ріки, суворих, як зимові холоди.
- Материна частина року майже минула, о Ἀΐδης. Твоєї так мало – незбагненно мало. Не чутно ані шепоту, ані шереху, навіть листя боїться опадати, коли говорить богиня. Лиш крига нечутно потріскує – крижані Корині обійми стискають все сильніше й сильніше Ментин струмок.
- Я вірю тобі і вірю в тебе, та це мовчання – воно здається вічним.
Відступають вітри, не дмуть на землю, і тому все густіша пелена сірих хмар, де-не-де підбитих Нюктиною чорнотою: це не просто осінь, це вже ніч, і нічне небо скоро розстелеться над головою, перехилиться, наче амфора, по вінця повна зоряної води.
- Не знаю, чи можеш чути мене, темний, похмурий Володарю, и лиш тому говорю про своє кохання.
Минув час, і вона поборола страх.
Ці слова, народжені в серці, вже не раз промовляли вуста: у миті спокою, майже сну, і в шалі пристрасті, гарячої, мов багаття, її вуста шепотіли просто в його вуста «Кохаю!..» Та зараз, у холодній самотності осінньої ночі, майже нічого не залишилося від того вогню, а спогади надто бліді і породжують непевність. От дивина: попри всю материну лють, попри все розчарування ця непевність – не в Ньому. Вона знає, що Він кохає. Проте…
- Чи знаєш, як кохаю я?
Повітря чисте й прозоре, таке буває радше взимку, а ще – от такими осінніми ночами, відвертими у своїх бажаннях, відкритими у своїх страхах.
- Чи знаєш, як страшно вдивлятися в темряву – і не бачити вогню в глибині твоїх очей? У світі без сонячних променів і ясної блакиті твої очі зігрівали мене й колисали, навіваючи сон. Чи знаєш, як холодно? Ти не відаєш холоду, Нездоланний, та я – не ти. Я Весна, і теплом виплекані вуста мої. То ж скажи: чи може Весна померти, коли від неї так надовго забрано її рідне, її любе тепло? Ти посміхнувся б, напевно, аби слухав мене тепер. Посміхнувся б одними кутиками вуст, сказав би, що ти Темний, Підземний і Невблаганний, і що тепло далеке від тебе, як далеко відлетіли від землі Атлантові дочки. Та чи мені не знати, наскільки гарячі вуста твої?..
Її голос ламається – розпачливо ламається в руках змерзла оливкова гілка.
Й чи талі сніжинки то на пальцях – гарячі на дотик, гіркі на смак?
Вона не чує чоловікової відповіді, та знає: обов’язково почує. Колись. Потім.
Огорнувшись хмарою, сховавшись у ній від надокучливих батькових, від прискіпливих материних очей, вона відбуває додому. Вона знає, що скоро крига скує всі води всіх без винятку рік, і для неї, Весни, то буде краще за тисячі весен.
Вона знає, що обійме своє кохання, що відчує його обійми, що порине у спокій розділеної любові, мов у забуття.
Вона знає це, і нині, прохолодно зітхаючи, снить про те, як розступається земля, і серед снігу червоніють яскраві пелюстки незнаних, дивовижних квітів. Червоніють, мов ранкова зоря, і, тягнучись до рук її, ледь чутно торкаються, ласкаво запитують знайомим голосом:
- Чи дозволиш викрасти тебе, моя солодка, моя жадана, моя заборонена Весно?..


* легкий, майже невідчутний доторк
** Мента (Мінта, М’ята) – наяда, за певними версіями, коханка Аїда (як усі, напевно, розуміють, автор тих версій не підтримує. Авторова Персефона тим паче)
*** Піріфлегетон, взагалі-то, але мені така назва очі муляє)))

@темы: ФФ, Скорпионство, Пэйринги, Проза и драматургия, Наболевшее, Любопытное, Личное, Аїд/Персефона, my ОТР...

URL
Комментарии
2014-09-01 в 11:03 

Салат Цезаря
Может, Нил бы и не вынес столько счастья, но уж очень хотел бы попробовать. ©
Нарешті знову можу прочитати оригінал і люблю його ще більше.

крижані Корині обійми стискають все сильніше й сильніше Ментин струмок.
Мента мене почала дратувати, та це речення заспокоює. Тягну до себе і заведу для твоїх творів окремий тєг.

2014-09-01 в 21:55 

Scorpionata
Never looking back... I hate being forced to do something I don't wish to...
Нарешті знову можу прочитати оригінал
А я можу поставити грецьку назву!:inlove:

URL
Комментирование для вас недоступно.
Для того, чтобы получить возможность комментировать, авторизуйтесь:
 
РегистрацияЗабыли пароль?

My Personal Little Hell

главная