Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
21:46 

Із черговим днем народження, сестричко!

Scorpionata
Never looking back... I hate being forced to do something I don't wish to...
«Αἶθος»1
Фандом: давньогрецькі міфи
Пейринг
: Аїд / Персефона
Герої: ніхто, крім них (ну, майже ніхто)
Сюжет: навіть найдовше чекання колись має завершитися (продовження частини 1 тут), частини 2 тут і частини 3 тут
Від мене: ще раз із 30-річчям тебе, люба Весно сестро. :) Я знаю. що очікування четвертої (заключної) частини тривало не менше, ніж чекання Персефони)))) В процесі написання воно теж доволі розтяглося: ця парочка просто не хотіла відпускати моїх рук і я банально не могла зупинитися. Але щось та вийшло. Зауваж: зноски цього разу цифрові, а не звичні "зірочки", бо їх аж сім, а стільки зірочок після слова відволікають. Зате скільки синонімів "вогню" ти зара взнаєш ;) То ж...

Тут потойбіччя: чорними пасмами висить туман над похмурими водами підземних рік, і сонми сумних тіней тужливо голосять вздовж похмурих їх берегів.
Тут царство смерті: кожен крок відбивається луною від мертвого каміння, хоч би як легко не ступали ноги, і жодна пелюстка жодного асфоделю не затремтить від подиху вітрів, від народження мертвих тут, у похмурому царстві тіней.
А тіні тут скрізь: літають, без тіла й спогадів, квилять десь серед мороку й нічних страхіть, і кому, як не Цариці потойбіччя, знати: багато хто з нині безтілесних тіней не в ненависті покинув світ живих – але опинився на цих луках з любові…

Вона крокує повільно й обачно, роззираючись на всі боки, ніби за останні вісім місяців – отих безкінечних місяців її відсутності – щось могло змінитися навкруги. Аж ні: усе й усі геть на своїх місцях. Чиїсь прокльони летять у високе чорне склепіння несправжніх небес, чиїсь стогони, розпачливі й вічні, чиїсь зойки страждань і розчарування. Там, де доторкнулася до мертвих каменів легкість божественних кроків її, на мить, коротку, як останній подих, із холоднечі й темряви тягнуться вгору тонкі смужечки трав’яних паростків: тягнуться, щоб померти, адже навіть Весна не в змозі вдихнути життя у цю непривітну частину нижнього світу. Та Весна ніколи не здається: після найзатятіших холодів, після найдовших морозів зігріває землю тепло її, повертає до життя вічний вогонь любові: αἶθος.
Любов…
Вона й тут, посеред смутку й страждань, бачить любов усюди.
З трепетом першої любові, гіркої та невідворотної, схиляється над струмком Нарцісс, вдивляючись у відображення, простягаючи до нього руки, вмираючи від любовної туги. Єдина любов, отруйна, мов зміїне жало, отруєна зрадою, капає з очей Медеї, проклятої, позабутої навіть за життя, а тим паче – у смерті. Остання любов, холодна, мов крига, і така ж кришталево-прекрасна, холодним обручем стискає серце Парісове, приречене на вічне непрощення. Тут занадто темно й пахне сіркою. Тут страшно і боляче – новий подих помирає ще в грудях, боячись злетіти у просякнуте стражданнями повітря. І вона не мусить проходити цим шляхом після тривалої своєї відсутності, не мусить переживати знов і знов ці страшні картини невблаганного пекла, та вона йде.
Крок за кроком.
Подих за подихом.
Вона простує вперед, аби нагадати собі, що позаду – довгий і кривавий шлях її власного пекла, і на тому шляху – хоч і вкритому трояндами та миртом, а не сльозами грішників – вона зазнала не менших страждань. Та зараз стражданням кінець: після весняного смутку, після літніх розчарувань, після осіннього розпачу вона йде – до Нього. Тому й мусить пройти цим шляхом: найдовшим, найстрашнішим, шляхом, де ніхто не чекає на неї, окрім, хіба що, задимлених спогадів і сумних думок. Вона мусить очиститися для того, аби спокійною, щедрою в любові своїй ступити на поріг чоловікового палацу, підняти очі, зустрітися з його поглядом, і потонути…
Вона торкається холодного каміння ледь чутно, ледь помітно.
Ледь помітна посмішка торкається вуст: чи Він уже знає про її наближення? І коли так – чому досі не зустрічає? Він взагалі-то зайнятий невимовно – її чоловік, її Володар, та чи є у цьому царстві смерті й смутку справа важливіша, аніж зустріти нарешті по вічності чекання кохану свою дружину?
Вона повільно схиляє голову в покорі: мусить визнати, що чоловікові справи дійсно важливі, що всьому у світі й навіть поза ним настає своя година, і така прийде для їхньої зустрічі, а зараз – ще трохи чекання.
Ще декілька кроків.
Ще мить шляху через луки, запруджені легіонами душ.

Тут так багато води!
Там, під сонцем, де квіти можуть пахнути, а дерева – тріпотіти від вітру, де ніч змінює день, а за весною приходить літо, води теж достатньо: бурхливі потоки гірських річок і тихі, спокійні – лісових струмків ніби сперечаються із безмежними й невідворотними хвилями сивочолого Океану. Всміхаючись сонцю й небесній блакиті, колись не могла навіть припустити юна Деметрина дочка, що далеко-далеко під землею, де немає не лише сонця – навіть зір, де вітри мертві, а боги страшні й невблаганні, – що тут так багато води! Вона пам’ятає: саме це так вразило тут її спочатку. Вразило чи не більше, ніж палаючі від пристрасті чоловікові очі. Хоча ні, все ж не більше, та суттєво. Проте не відразу спостерігла вона тоді, наскільки різні поміж собою оті підземні води. То холодні, крижані, то теплі й лагідні; котрісь бурхливі, а інші – спокійні, мов забуття; оці темні, бездонні, а ті прозорі, як погляд юної німфи, та найбільш вражаючі обпікають вогнем: αἶθος.
«Колись ти сказала, що з вогню народжується пристрасть, мила моя Весно…»
Колись вона справді це говорила, недосвідчена й трохи розгублена. Зараз не зрозуміти, чи то спогади підкидають їй звучання коханого голосу, чи похмурий Володар потойбіччя на мить відірвався від похмурих своїх справ і озивається до неї в темряві. Однаково можливе й перше, й друге.
Вона посміхається – ще й тому, що тепер добре знає: все навпаки, і не пристрасть народжується з вогню, а вогонь спалахує із пристрасті.
«Не бійся, моя Весно. Від крижаного подиху з берегів Коціта спустися нижче. Відчуй, як палає вогняний потік біля твоїх ніг…»
Знову голос.
Знову спогад…
Вона зупиняється, аби виконати прохання, висловлене так давно, та попри власне бажання не звертає до кам’яних сходів, за якими клекоче вогненний Піріфлегетон.
Вона залишається тут.
Вона проводить долонею над крижаними хвилями – і вгору грайливо підстрибують кутики вуст: «Хочеш мене одурити, спритний похмурий Боже? Хочеш запевнити, що для мене є лиш вогонь у думках твоїх, у тілі твоєму? Навряд чи. Тут надто темно. І надто холодно. Цього холоду аж надто багато і в тобі – значно більше, аніж полум’я, та хіба не в цьому криється моя таємниця? В тім, що холод – кригу твоїх рік, морок твоїх ночей, мороз твоїх подихів – я люблю не менше, аніж полум’я пристрасті, аніж тепло обіймів твоїх. І все кохання твоє – воно так само подвійне й незбагненне. В ньому є лід, як є й вогонь: αἶθος».

Вона прибирає руку – і крижана вода теплішає. Котру із душ, приречених на вічні тортури, бодай на мить врятує ця теплота? Може, душу бога, приреченого вічно ділити своє кохання з усім світом?
Вона йде далі: повільно, невпинно, тамуючи подих у солодкому передчутті повернутих мрій і снів. Іде не обертаючись: тут, у звабливо-підступному потойбічні все можна втратити, обернувшись. Той біль утрати – безкінечна журба в пісні Орфея – лунає над полями асфоделів, над водами підземних рік, над скелями й урвищами вздовж викресаних із каменю їхніх берегів, і краплі крові стікають зі струн ліри, ніби нагадування про те, як варто любити. Та не солоний, як кров, – гіркий усміх торкається вуст богині: отим своїм поглядом ти зрадив кохання, Орфею, хоча й не зрадив себе, а значить, мусив померти, адже потойбічні боги знають краще за інших справжній присмак кохання. Воно солодке настільки, що гірчить як мед.
Дикий мед диких бджіл, розлитий на жертовнику котроїсь із Аполлонових метушливих супутниць.
І знову – крижаним подихом по розпалених, зашарілих щоках:
«Мед і молоко – твоя шкіра. Чи не дозволиш бодай на мить почерпнути від твоїх щедрот, мила моя юна Весно?»
У голосі – посмішка, від якої, мов від холоду, тремтить тіло.
Або від жару.
Від полум’яної пристрасті, що чистим вогнем летить із кров’ю до серця.
Це вже не задуха, що її несуть гарячі хвилі Флегетону.
Це таврує шкіру, як прокляття, це лавою котиться від серця вниз, це опіками залишається всередині.
Це біль бажання, палаючий біль - θάλπος2.
Їй невідомо, зваба то чи згуба, перевіряє її чи спокушає нині той, кого кличуть невблаганним, кого знають холодним, кого пам’ятають безсердечним.
Не знає вона, чи примарні, чи справжні ті доторки його, але знає абсолютно й невідворотно: Він уже тут, Він поруч. І Він торкається вустами відкритих плечей її, даруючи ще не обійми – лиш кілька привабливих натяків.
«То куди ти простуєш, мила Весно?»
«Де ти, де?!» – так і хочеться вигукнути їй.
«Стань плоттю, стань тілом!» – так і хочеться благати їй.
«Скинь шолом, постань переді мною…» - хочеться прошепотіти.
Але вона поводить повільно плечима: царствений рух, стримана неспішність.
Вона неспішно скидає із себе морок, струшує жар від губ Його зі шкіри своєї, зцілює опіки від доторків – і йде далі.

Ген там, за рогом, за чорною скелею – підземна долина, і ручаї розбігаються в різні боки: «Спробуй, схопи нас, Весно!»
«Схопи!..» - розлітаються в темряву, в небуття пригорщі листя сріблястої тополі.
І сміх лунає по долині, не забутий, ні – просто припорошений часом, наче снігом:
«Схопи мене! Ну ж бо – схопи! Дожени й схопи, невблаганний боже!»
Сміх бринить, сміх тремтить, як тремтять промені сонця в краплині роси, схопленої в полон десь посеред Арахниного павутиння.
Ніби в тому ж павутинні заплутане, тріпочеться захоплене в полон закохане серце.
«Які цікаві картини тобі бачаться, Весно,» - чи здатні мертві вітри потойбіччя дмухнути так спритно, що розходиться на грудях тонкий хітон? Певно що не до вітрів питання, не їхніх рук справи.
Від солодких передчуттів завмирає тіло.
Та Вона – богиня, Вона – цариця в цьому світі, і тому з погордою розправляються плечі, тому іронічно зринає з вуст:
- То вже й сюди дісталася влаштована матір’ю люта зима?
Тужливо здригаються бліді тонкі асфоделі: «Невже?!»
Грайливо питаються повільні крижані джерела: «Прийшла?..»
Мрійливо зітхають блукаючі вогники в темряві стігійських боліт: «Сюди!..»
І це – Її світ!
Її подих зривається в простір, просякнутий чиїмось болем, розлитий чиєюсь виною, розділений чиїмось блаженством, і розсіяний – вічністю.
- Та ні, то присмак осені, що минула! – тихо сміючи, промовляє вона.
Підбирає довгі шати і йде далі: обережно переступає через колючі камені, уламки стародавніх скель, іде далі – вище, далі – глибше, далі – гарячіше.
Далі від неба й землі, ближче – до раю.
Незримою тінню, невідчутним подихом, безтілесним доторком іде за нею її любов. Так само: від пекла – до раю.

Рай.
Він для кожного свій.
Простори Єлисейських полів комусь перехоплюють подих, а комусь засліплюють очі.
Так само і сонце: воно лагідно всміхається навесні, та не варто підбиратися надто близько до лагідного й теплого проміння його: той жар палить шкіру, розтоплює м’який віск, що ним скріплено крила.
Але тут, по цей бік земної кори немає нічого страшного для Кори.
Тут немає сонця, немає його обіцянок і його погроз.
Тут темрява, вічна, мов Хаос, життєдайна, мов Ерос, озивається до неї повільним перегуком звуків, шепотів і слів:
«Чи ти тікаєш від мене, примхлива Весно?»
Тут темрява, спокуслива у таємничості своїй, доторкається до неї ледь відчутним вигином усміхнених губ:
«Чи не втомилася вже тікати?»
Втомилася, так!
«Втомилася чекати!» - хочеться вигукнути їй.
Бо чекання було безкінечним, було бездонним, як чаша зрадливих Данаїд, і лиш кохання здатне порятувати від тої безодні смутку.
Вона обертається, зупинившись на півдорозі, обірвавши рух майже від самого початку.
Вона вдивляється перед собою і бачить не тьмяні зарості Елізіуму, не туманні хмари бризків у водограях, не сріблястий попіл від спаленого тополиного листя.
Перед нею очі, сховані у невидимому відчаї своїм, і вони палають, мов іскри Флегетона, мов сонячні промені, мов батькові блискавиці!
- О Ἀΐδης… - її руки злітають подібно до птахів, обіймають пустку і вихоплюють із неї те найдорожче, заради чого вісім довгих місяців жило й билося безсмертне серце. – Мій жорстокий, невблаганний, незбагненний Ἀΐδης… Моє полум’я…
Φέγγος3.
Склепіння хибних, несправжніх небес розходиться десь над ними – й збігається знову докупи. У його глибині ген за обрій осипається примарний, несправжній зорепад.
Забутий і покинутий, шолом лежить на холодному камінні; до нього тепер байдуже обом.
- Δύσχιμος4… - шепоче вона, пригортаючи його до себе і відштовхуючи водночас. Ця сила рівноваги одвічна: ніщо в світі чи поза ним не приваблює, не зваблює чоловіка сильніше, ніж жінка, котра відштовхує нетерплячі його руки, котра тікає від гарячих його губ. – Зглянься, ψυχρός5!
Бездушний…
Він посміхається мимоволі, німий до жіночих благань, і вона теж посміхається.
Він знає, що робить, – її коханий бог, її Володар.
Знає, що звинувачення в бездушності – відгук її кроків на шляху через Тартар, коли він, ховаючись від неї, надто довго лишався лиш подихом, легким порухом, невидимим поглядом. А вона…
Вона надто жадібна – його маленька люба Весна.
Вона хотіла його цілком, і тому нині капризує, упираючись долонями в чоловікові плечі:
- Облиш, κρυερός6 Ἅιδης! – і золоте волосся її – бризки ранку, проміння дня, вечорове багаття – палає на чорних каменях, що стережуть береги чорних незнаних рік.
Та ніч сильніша: вона щовечора поглинає сонце.
І він сильніший: перехопивши тонкі руки, так само невблаганно перехоплює вуста.
Палаючі води піняться й виплескуються із берегів.
Шалено.
Шаленіючи від жару, розпечені й гарячі, правічні камені прадавніх скель червоними вогнями сяють у непроглядній темряві.
Шаленіюча пристрасть розгоряється вогнищем і спалює порожнечу розлуки.
- Що… що ти робиш зі мною, мій боже?..
Та замість відповіді лиш далі – все глибше і глибше – розходиться прірва, в яку падають двоє.
В якій двоє відроджуються.
Він так само все глибше і глибше, швидше і швидше.
Все солодше.
Все відчутніше…
Все відчутніше чорне сонце, що примарно світить під склепінням Тартару, зате спалює в променях своїх – геть не примарно.
Це сама смерть на своїх чорних крилах; це забуття і через нього – воскресіння.
Це сама вічність, у чорних тенетах якої можна помирати й знов народжуватись вічну кількість разів.
Це сама насолода: в грубих доторках лиш кохання, а в болісних стогонах – лиш розрада, що рветься з вуст останнім екстатичним зойком, схожим на крик перемоги.

Вона відчуває це: як незримо із пристрасті тонкими паростками проростає ніжність. Так само зернятко, сховавшись в темряві землі, проростає насторожено й обережно, аби стати квіткою.
Чи деревцем.
Чи гнучкою лозою обвити Діонісів тирс.
Чи вірним плющем обійняти утомлену шляхетну оливу.
Їй добре відомо все про такі речі.
Проростання рослин крізь товщу землі до сонця – ось її справа там, нагорі, ось її жереб, кинутий задовго до її народження, до Його народження, навіть до народження Всесвіту.
Але досі неясно, чому таким незбагненним здається оте повільне, чутливе, чуттєве проростанні ніжності, щоразу – інакше.
Напевне, її похмурому чоловікові відомі якісь геть інші, глибоко від неї приховані таємниці…
- О Ἅιδης… - звично шепоче вона, випускаючи теплий подих свій в його вдячний цілунок. – Мій коханий, мій жаданий Ἅιδης…
Звично відпускає вона його плечі, і глибокі сліди від жіночих нігтів всього на мить ятряться іхором, а потім швидко затягуються.
До нової битви.
Та вона давно помітила: навіть божественно-прозорий іхор в полум’ї ще не згаслої пристрасті здається червоним, ніби людська кров.
Червоним же забуттям застилає безодню тартару вологий туман.
Він лежить поруч із нею, її коханець, чоловік і Володар, і нехай там, нагорі, сотні зим лютують у безжальній холоднечі своїх, поки тут, у похмурому й темному світі мертвих вони можуть бути поруч.
Можуть бути разом.
- Чому ти йшла так довго, моя Весно? – із докором шепоче він, але нелюдська, вічна мука чується в докірливому голосі, злітає з усміхнених вуст його.
Їй відомо так добре: йдеться не про шлях, що його обрала вона сьогодні, попри головну браму манівцями пробираючись у палац.
Йдеться про інше.
Про те, як безкінечно довго триває час тут, внизу, коли її немає. Та якби могла, чи не повернулася б вона до нього раніше?! Чи не прилетіла б пташкою із осяйних лазурових небес сюди – у край свого кохання, своєї туги?..
Вона простягає руку, аби стерти біль розлуки із його очей.
Їй відомий цей погляд: вічна чорнота, холодна, як морок могили у тих світах, де мертвих не спалюють, де мертвих віддають землі.
Їй відомий цей подих: десь у глибині крижаний, холодний – але зігрітий її диханням, теплотою, випитою з власних вуст її.
Відомий їй і порух: ледь відчутний доторк до грудей там, де шалено б’ється серце, де шкіра тривожно чутлива, а дихання збивається, зривається стогоном із глибини її єства.
Але найбільше, найкраще відомий їй цей біль.
Його біль.
І її так само.
- Обійми мене, Ἅιδης.
- Хіба досі не обнімаю?
Вона сміється, мимохідь стираючи зі щоки солодкі сльози солодкого болю; це в них теж щоразу – як вперше. Звісно, він досі обіймає її: досі поруч неї, з нею, над нею і в ній його тіло – плоть від плоті батька Кроноса, невблаганного часу, що й досі, переможений і знищений, грає не на боці старшого свого сина. Він взагалі завжди її обіймає: коли весна манить квітами, коли гримлять літні грози, коли квилять птахи, відлітаючи в осінь, а його немає поруч – все одно він обіймає її.
В думках, у снах, у мріях.
А тим паче – зараз: у розпал, у розквіт зими.
А тим паче – в царстві своєму, відрізаному від очей богів і смертних.
А тим паче – після кохання, шаленого, як вир Хаосу, як нічна буря, як полум’я вогню: θάλπος.
θάλπος τοῦ ἔρωτος7.
- Обійми інакше, - щасливо посміхається вона.
Проводить нігтями по гранітному каменю, що нині м’якший за найкраще, найбагатше ложе. І хоче лиш того, аби він знову спокусив її.
Аби скуштував її тіло, як найбажаніший, найсолодший плід.
Аби смакував її, як подорожній, що довгі тижні йшов через пустелю, смакує воду із прохолодного, чистого джерела.
Вона втомилася бути одна, втомилася бути без нього!
Наче він не розуміє?
- Інакше? – здивовано допитується він, і це також гра: кружіння на місці, віддзеркалення у водах Стіксу, сонячне проміння в очах ночі. – Скажи-но, як? Покажи, як саме, моя кохана Весно.
О, вона готова!
Вона з радістю покаже, як обіймати, цілувати, кохати!
Її руки, мов весняні пагони, обвивають мармур його рамен.
Її ноги, схрещуючись, мов гілля оливи, охоплюють його, і тіло, розкриваючись квіткою гібіскусу, зустрічає його, всотує його, як росу, вбирає, як нектар.
Їй тут солодко й прекрасно.
Їй по-домашньому затишно тут, бо вже давно широко розкинутий світ нагорі - не дім Весни, не дім, а тюрма.
А тут – воля!
Тут у стрімкому польоті з-під чорного земного склепіння, що замінило небо, аж у найглибші безодні пекла вона падає разом із тим, хто став її домівкою, її диханням, її серцебиттям.
Падає – і зринає знову, підхоплена чи то крилами, чи то руками.
І плаче, знову плаче… від щастя.

- Що тобі болить, моя Весно?
Коли бути відвертою, то геть усе болить, усе жаліється на втому в божественному тілі. І вона знає абсолютно певно: з усіх чоловіків на землі, над нею чи під нею – тільки цей один такий шалено-гарячий, такий невблаганно-жорстокий.
Та вся міць його – чи не для неї одної?
- Геть нічого, мій боже, - шепоче вона. – Просто… камінчик під спиною.
Він зводить чорні брови у лиш йому притаманному чи то суворому, чи то вдаваному гніві:
- Жодного каміння немає в покоях, де шлюбне ложе давно чекає на тебе, Царице.
Вона хоче сказати, що дійсно, час повертатися додому, що слуги чекають і надто самотньо височіє посеред зали потойбічний трон, але й без її слів він здіймається, оповитий мороком, і несе її в палац, де на темних стінах, оповитих примарними квітами, метушаться тіні чиїхось тіней.
Жоден смертний ніколи не бачив і навряд чи побачить, що за пишні шати вдягає Весна, вічно юна пекельна цариця, лягаючи поруч із пекельним своїм царем. Ці шати виплекані морськими хвилями, зіткані із зоряних небес, прозорі, як кришталь із гірських висот, і пахнуть п’янко, мов… маки.
- Колись ти скажеш, що маків забагато, мій похмурий боже, - вона торкається вустами прохолодної його щоки.
Вогонь не згас, лиш заховався глибоко в серці.
В чорному серці, що нібито не вміє кохати.
- Тобі набридли маки? – щиро дивується він. – Може, варто, аби Гіпнос…
- Не варто.
Вона свідома того, що будь-якої миті може знову пробудити його – той палкий вогонь, що дрімає зараз на дні чорного серця.
- Тоді про що йдеться?
- Ні про що.
Вона закриває очі. Вона ховає посмішку в пасмах волосся: свого рудого, чи його – чорного? Вона не звертає уваги на такі дрібниці.
«Справді, ні про що», - думає вона, засинаючи в його обіймах.
Хіба тільки про те, що зі справжньої любові життя проростає скрізь.
Навіть на мертвих каменях.


1 αἶθος (гр. «áйт х ос») – полум’я, вогонь, жар
2 θάλπος (гр. «т хáлпос») – вогонь, жар, в тому числі – опік, пекучий біль (щось на кшталт: «Мій болю»)
3 φέγγος (гр. «п хéнґос») – вогонь, полум’я, в переносному сенсі – світло, життя, світ (щось на кшталт: «Моє життя, мій світе»)
4 δύσχιμος (гр. «дюск хімос») – холодний у значенні суворий; страшний, жахливий (певно що звичні для Аїда епітети))))
5 ψυχρός (гр. «псюкхрос») – холодний у значенні байдужий, нечуйний, бездушний
6 κρυερός (гр. «кріерос») леденящий душу (на знайду гідного українського перекладу) – один із епітетів Аїда в текстах Гесіода
7 θάλπος τοῦ ἔρωτος (гр. «т хáлпос ту éротос») – вогонь любові (хоча, думаю, переклад і так зрозумілий)

@темы: Семья, Пэйринги, Проза и драматургия, Поздравления, ПЧелки, Наболевшее, Личное, Друзья, my ОТР..., Скорпионство, ФФ

URL
Комментарии
2014-12-25 в 22:42 

Салат Цезаря
Может, Нил бы и не вынес столько счастья, но уж очень хотел бы попробовать. ©
Отакої! Це ж пройшов цілий рік після першого твого дарунка:crazylove:!
Те, що це просто приголошливо чудово, ти навіть не сумнивайся. Починаеш читати і заглиблюешся, занирюешся, провалюешся і йдеш разом з Персефоною. Досі здивована, що ти вирішила провести нас через Тартар, памїятаю, ти мене цим трохи налякала - не знала, чого й чекати. Я колись казала, що вони - ідеальна пара, николи одне одному не набриднуть))) Та ти зовсім підняла планку))) Оце-то ігри у них, оце-то відшкодовують одне одному за чекання))) Але, це звичайно щастя, що невблаганні боги дозволили побачити чудо їх єднання)))

Може, душу бога, приреченого вічно ділити своє кохання з усім світом?
Цитувати можна все, бо текст вішуканій, сильний і вражає різноманіттям образів і порівнянь читать дальше. Та це речення мене здолало своею простотою, і, як ті знаешь ще з «Жизней» - стає неоголошеною назвою глави)))
Синоніми вогню просто вражают, і Боже мій, як же вони сюди підходять!!!

2014-12-25 в 22:55 

Scorpionata
Never looking back... I hate being forced to do something I don't wish to...
Отакої! Це ж пройшов цілий рік після першого твого дарунка
Невже лише рік? :) Я була впевнена, що два роки! То я ще й молодець)))
Досі здивована, що ти вирішила провести нас через Тартар
А я як здивувалася, коли вона вирішила піти тим шляхом?! :gigi::laugh:
Оце-то ігри у них, оце-то відшкодовують одне одному за чекання))
Але вони ДУ-У-У-УЖЕ сумували один за іншим. :itog:
Дякую тобі за такий милий моєму авторському серцю коментар.
І знову ВІТАЮ!!!! :red:

URL
Комментирование для вас недоступно.
Для того, чтобы получить возможность комментировать, авторизуйтесь:
 
РегистрацияЗабыли пароль?

My Personal Little Hell

главная