Never looking back... I hate being forced to do something I don't wish to...
Πρόσῶπον *
Фандом: давньогрецькі міфи
Герої: ті ж, що і в першій частині тут + мати (із настроєм тещі)
Від автора: от дивина - у неспокійний час в голову лізуть такі речі (до того ж, досить давно)
***
***
- Κατὰ πρόσῶπον ἔντευξις **
На воді розкрилися широкі долоні білого латаття - ніби закликають до танцю водяні німфи. Вітри липня ледь чутно торкаються високих лаврових віт. Не хочеться говорити, аж надто про те, чим болить згорене в розлуці серце.
Липень.
Середина літа.
Ще так багато часу до нової зими - надто багато.
- Люба Весно, твоя мати вимагає особистої зустрічі.
Навіщо?
Але замість питання - повільний порух руки: так перебирає осоку біля джерела легковірний і звабливий літній вітер - постійно; так перекочується полями вирвана з корінням трава - довічно; так відрізає пасмо волосся смерть - назавше.
Так віддає накази цариця померлих - облиште!
- Облиште мене.
Німфи схиляються в поклоні, поволі відступають, неквапливо тануть у літніх духмяних сутінках.
Німфи не впізнають її останнім часом, і, безумовно, мають рацію: останнім часом вона й сама себе не впізнає. Напевне, вся річ у липні - занадто духмяному, примарно спокійному, зрадливо неспішному. Напевно, вся річ у тому, що пізнавши кохання, жінка дійсно стає невпізнанною для всього, чим жила раніше, для всіх, ким жила. І якщо матері то незрозуміло, чи є сенс запитувати, наскільки кохала вона батька? Чи є сенс дослухатися безкінечних розповідей про те небесне кохання, пісень і скарг на життя? Чи є сенс дослухатися сліз?
- Ти стала геть іншою, Κόρα.***
Колись вона б зраділа материнському голосу, що звучить так м’яко, розноситься лунко посеред теплого літнього вечора.
Колись вона б злякалася - здригнулася б від стороннього звука, навіть такого тихого, навіть віддалено не схожого на залізний тупіт чорних нічних коней.
Тепер вона може лишень дивитися вдалечінь, а палаючий на заході сонячний диск повільно скочується в хвилі Океану.
- Κόρα?****
Ледь чутний доторк до плеча - гарячий, як земля влітку, налитий щедрістю росяних трав і повного хлібом колосся. Важкий доторк: в ньому вічність обертається навколо старих прокльонів і нових обіцянок, пропахлих, мов зрада, льодистими водами діви-Стікс.
- Ти так гадаєш, мамо?
Посмішки на вустах не сховати, не приховати й у словах: гірка посмішка гіркої долі. Гіркий на смак, полин перешіптується з пісками безкраїх степів десь північніше й на схід, а тут, у долині, що сховалася від людського чи й божого ока, завжди пахне солодко й п’янко, завжди пахне беззмежжям божих щедрот. А відтепер - ще трохи відгонить самотністю.
І на обличчі - так вже воно якось сталося - завмерла гірка посмішка: πρόσῶπον.
Мати мружить очі, вдивляючись пильно й уважно. І мовчить, аж поки остаточно сховається в морі всезнаючий, всевидючий Геліос, аж поки викрешуть останню золоту іскру сонячного дня шалені його коні.
Матері, безумовно, невтямки, що Геліос не має звички підслухати чужі розмови, але мати пам’ятає: на недоречний, непотрібний, небажаний шлюб батько дав особисту згоду, і було б вкрай нечемно говорити попри всевладне слово його.
Вона посміхається, водночас відкрито й прохолодно; однаково сумно й велично.
Вона посміхається і як Весна, і як володарка Підземного Світу.
Мати вдивляється в ту посмішку, та навряд чи побачить біль.
Радше неспокій.
Відстороненість.
Непокору.
- Κόρα... Подивись лишень: цей світ - сонячний і прекрасний - твій спадок від батька, джерело, з якого через край б’є його любов.
- До мене?
- Й до тебе так само - жодної миті не сумнівайся, дочко, й до тебе теж.
“Й до тебе теж...” А ще - до кого?
- До... тебе?
- Я... - старі дерева шелестять майже нечутно листям, потемнілим під сонцем і грозами. - Твій батько, Коро, надто... зайнятий, аби перейматися ще й мною.
Вона знає, що від початку хотіла сказати матір і що в останню мить перехопила, затримавши на губах: надто легковажний. Мати завжди ставилася так до нього - до чоловіка й брата. Та ж хіба не легковажність - за кілька століть викреслити з серця одну дружину й узяти іншу?
Мати права в тому.
Мати неправа - в іншому: чоловіки можуть бути всякі, навіть нелегковажні. Навіть такі, що ладні роздерти руками земну кору, аби...
- Коро! Ти геть не слухаєш мене!
- Певно що слухаю, мамо.
Сумну й покинуту, розчаровану й трохи гнівну, матір тепер хочеться заспокоїти: пригорнутися до теплих грудей, як колись у дитинстві, й прошепотіти слова любові.
Та, вкрай розчарована колишнім чоловіком, Велика Деметра й сама може розчарувати, коли сердито блисне очима - так, ніби батькові блискавиці посеред сухої темряви у глупу горобину ніч.
- Не слухаєш - і думаєш про нього! Хіба не знаєш: материнське серце все бачить?! Хіба забула: зараз липень - духмяні пахощі літа геть відганяють паморозь пізньої осені. І ти - тут, зі мною!
За всієї поваги, люба мамо, чи стане сил про таке забути?
Тонкі руки, трохи схожі на гілля тужливих тополь, які вічно плачуть за дурним Фаетоном, тягнуться до материнських рамен, обіймають ніжно, по-дівочи, й по-жіночому сильно.
Твоя дочка - вже не маленька дівчинка з Нісейської долини. Твоя дочка закохалася й стала коханою жінкою, мамо...
- Я... все памятаю... про липень.
Про інше теж пам’ятає, та про це не хочеться говорити - вуста не слухаються, кутики вуст мимоволі опускаються додолу маскою скорботи: πρόσῶπον.
- А квіти? Пам’ятаєш, як ти любила вирощувати квіти? Як вони веселковим різнобарв’ям розсипалися в зелені трав від кроків твоїх?
- Але ж мамо, я й досі вирощую квіти. Поглянь!
То правда. Долина всіяна ними: небесно-чистими польовими дзвіночками й червоними трояндами, блідими анемонами, вологими ліліями. Надто ліліями. Юна Кора колись так любила їх, ніби завжди відчувала таємничу звабливість усіх їхніх метафор і заборон. Геть випадково, здається, заховалися між різнотрав’я маки, але навіть у цьому стривожена Деметра здатна побачити загрозу: Сон прилітає в темряві, Сон живе в темряві, Сон служить Йому.
- Навіщо тобі це?
- Хіба не ти чекала від мене більше квітів, мамо?
- Не я чекала, Коро, дочко! Ти - Весна! Ось твоє життя!
- Зараз літо, мамо.
Справедливо й вірно: зараз літо.
Липневі зорі вже влаштувалися на небосхилі, готові слухати безкінечних Селениних казок. Такої пори навіть квіти прагнуть сну й спокою, стуляють пелюстки, тамують аромат. Та деякі квіти пахнуть ще яскравіше, ще духмяніше - це теж правда!
І перед очима залиті півтемрявою поля, вкриті асфоделями луки. У думках - тихий плескіт хвиль - чи то пам’яті, чи то забуття.
“Поглянь, яку квітку я виростила просто на камені!” - “На камені? Ти велика богиня, моя чарівна Весно, та навряд чи каміння здатне прийняти квітку”. - “Говориш так, бо сумніваєшся в моїй величі? Тоді поглянь!”
Сміх розноситься долиною, підіймається вгору, розлітається кришталевими уламками, підступно вдарившись у земну твердь знизу.
Хвилі шепочуться з вічно понурими голівками асфоделів.
Пальці сплітаються, нігті розривають одяг, роздирають шкіру. Стегна квапливо підіймаються вгору - тіло прагне пірнути в солодке божевілля любові.
Навколо царство смерті, та хіба це настільки важливо тої миті, коли гарячий вогонь першородного еросу огортає двох - чоловіка та жінку - й підносить до недосяжних небес?
“Мій володарю...” - шепоче вона тоді хрипко у захваті, а зараз - нечутно, в розпачі.
І щось геть інше відказує ревниво-спостережливій матері.
Літо вже добігло середини й повернуло на спад.
За літом осені - зовсім трішки: мов роси на листі майорану.
Роси восени холодні, майже зимні, але їй буде тепло.
Їй буде спекотно у мріях про щастя, в очікуванні нових зим.
_______________________________________
* прибл. читається як “прóзопон” ( гр.: дівоча маска скоброти , використовується в трагедіях)
** прибл. “кáта прóзопон éнтенсіс” (гр.: особиста зустріч; розмова наодинці)
*** “Кора” (і як ім’я Персефони, і гр. “дочка”)
**** взагалі-то за гр. традицією там мала б бути ;
Фандом: давньогрецькі міфи
Герої: ті ж, що і в першій частині тут + мати (із настроєм тещі)
Від автора: от дивина - у неспокійний час в голову лізуть такі речі (до того ж, досить давно)
***
***
- Κατὰ πρόσῶπον ἔντευξις **
На воді розкрилися широкі долоні білого латаття - ніби закликають до танцю водяні німфи. Вітри липня ледь чутно торкаються високих лаврових віт. Не хочеться говорити, аж надто про те, чим болить згорене в розлуці серце.
Липень.
Середина літа.
Ще так багато часу до нової зими - надто багато.
- Люба Весно, твоя мати вимагає особистої зустрічі.
Навіщо?
Але замість питання - повільний порух руки: так перебирає осоку біля джерела легковірний і звабливий літній вітер - постійно; так перекочується полями вирвана з корінням трава - довічно; так відрізає пасмо волосся смерть - назавше.
Так віддає накази цариця померлих - облиште!
- Облиште мене.
Німфи схиляються в поклоні, поволі відступають, неквапливо тануть у літніх духмяних сутінках.
Німфи не впізнають її останнім часом, і, безумовно, мають рацію: останнім часом вона й сама себе не впізнає. Напевне, вся річ у липні - занадто духмяному, примарно спокійному, зрадливо неспішному. Напевно, вся річ у тому, що пізнавши кохання, жінка дійсно стає невпізнанною для всього, чим жила раніше, для всіх, ким жила. І якщо матері то незрозуміло, чи є сенс запитувати, наскільки кохала вона батька? Чи є сенс дослухатися безкінечних розповідей про те небесне кохання, пісень і скарг на життя? Чи є сенс дослухатися сліз?
- Ти стала геть іншою, Κόρα.***
Колись вона б зраділа материнському голосу, що звучить так м’яко, розноситься лунко посеред теплого літнього вечора.
Колись вона б злякалася - здригнулася б від стороннього звука, навіть такого тихого, навіть віддалено не схожого на залізний тупіт чорних нічних коней.
Тепер вона може лишень дивитися вдалечінь, а палаючий на заході сонячний диск повільно скочується в хвилі Океану.
- Κόρα?****
Ледь чутний доторк до плеча - гарячий, як земля влітку, налитий щедрістю росяних трав і повного хлібом колосся. Важкий доторк: в ньому вічність обертається навколо старих прокльонів і нових обіцянок, пропахлих, мов зрада, льодистими водами діви-Стікс.
- Ти так гадаєш, мамо?
Посмішки на вустах не сховати, не приховати й у словах: гірка посмішка гіркої долі. Гіркий на смак, полин перешіптується з пісками безкраїх степів десь північніше й на схід, а тут, у долині, що сховалася від людського чи й божого ока, завжди пахне солодко й п’янко, завжди пахне беззмежжям божих щедрот. А відтепер - ще трохи відгонить самотністю.
І на обличчі - так вже воно якось сталося - завмерла гірка посмішка: πρόσῶπον.
Мати мружить очі, вдивляючись пильно й уважно. І мовчить, аж поки остаточно сховається в морі всезнаючий, всевидючий Геліос, аж поки викрешуть останню золоту іскру сонячного дня шалені його коні.
Матері, безумовно, невтямки, що Геліос не має звички підслухати чужі розмови, але мати пам’ятає: на недоречний, непотрібний, небажаний шлюб батько дав особисту згоду, і було б вкрай нечемно говорити попри всевладне слово його.
Вона посміхається, водночас відкрито й прохолодно; однаково сумно й велично.
Вона посміхається і як Весна, і як володарка Підземного Світу.
Мати вдивляється в ту посмішку, та навряд чи побачить біль.
Радше неспокій.
Відстороненість.
Непокору.
- Κόρα... Подивись лишень: цей світ - сонячний і прекрасний - твій спадок від батька, джерело, з якого через край б’є його любов.
- До мене?
- Й до тебе так само - жодної миті не сумнівайся, дочко, й до тебе теж.
“Й до тебе теж...” А ще - до кого?
- До... тебе?
- Я... - старі дерева шелестять майже нечутно листям, потемнілим під сонцем і грозами. - Твій батько, Коро, надто... зайнятий, аби перейматися ще й мною.
Вона знає, що від початку хотіла сказати матір і що в останню мить перехопила, затримавши на губах: надто легковажний. Мати завжди ставилася так до нього - до чоловіка й брата. Та ж хіба не легковажність - за кілька століть викреслити з серця одну дружину й узяти іншу?
Мати права в тому.
Мати неправа - в іншому: чоловіки можуть бути всякі, навіть нелегковажні. Навіть такі, що ладні роздерти руками земну кору, аби...
- Коро! Ти геть не слухаєш мене!
- Певно що слухаю, мамо.
Сумну й покинуту, розчаровану й трохи гнівну, матір тепер хочеться заспокоїти: пригорнутися до теплих грудей, як колись у дитинстві, й прошепотіти слова любові.
Та, вкрай розчарована колишнім чоловіком, Велика Деметра й сама може розчарувати, коли сердито блисне очима - так, ніби батькові блискавиці посеред сухої темряви у глупу горобину ніч.
- Не слухаєш - і думаєш про нього! Хіба не знаєш: материнське серце все бачить?! Хіба забула: зараз липень - духмяні пахощі літа геть відганяють паморозь пізньої осені. І ти - тут, зі мною!
За всієї поваги, люба мамо, чи стане сил про таке забути?
Тонкі руки, трохи схожі на гілля тужливих тополь, які вічно плачуть за дурним Фаетоном, тягнуться до материнських рамен, обіймають ніжно, по-дівочи, й по-жіночому сильно.
Твоя дочка - вже не маленька дівчинка з Нісейської долини. Твоя дочка закохалася й стала коханою жінкою, мамо...
- Я... все памятаю... про липень.
Про інше теж пам’ятає, та про це не хочеться говорити - вуста не слухаються, кутики вуст мимоволі опускаються додолу маскою скорботи: πρόσῶπον.
- А квіти? Пам’ятаєш, як ти любила вирощувати квіти? Як вони веселковим різнобарв’ям розсипалися в зелені трав від кроків твоїх?
- Але ж мамо, я й досі вирощую квіти. Поглянь!
То правда. Долина всіяна ними: небесно-чистими польовими дзвіночками й червоними трояндами, блідими анемонами, вологими ліліями. Надто ліліями. Юна Кора колись так любила їх, ніби завжди відчувала таємничу звабливість усіх їхніх метафор і заборон. Геть випадково, здається, заховалися між різнотрав’я маки, але навіть у цьому стривожена Деметра здатна побачити загрозу: Сон прилітає в темряві, Сон живе в темряві, Сон служить Йому.
- Навіщо тобі це?
- Хіба не ти чекала від мене більше квітів, мамо?
- Не я чекала, Коро, дочко! Ти - Весна! Ось твоє життя!
- Зараз літо, мамо.
Справедливо й вірно: зараз літо.
Липневі зорі вже влаштувалися на небосхилі, готові слухати безкінечних Селениних казок. Такої пори навіть квіти прагнуть сну й спокою, стуляють пелюстки, тамують аромат. Та деякі квіти пахнуть ще яскравіше, ще духмяніше - це теж правда!
І перед очима залиті півтемрявою поля, вкриті асфоделями луки. У думках - тихий плескіт хвиль - чи то пам’яті, чи то забуття.
“Поглянь, яку квітку я виростила просто на камені!” - “На камені? Ти велика богиня, моя чарівна Весно, та навряд чи каміння здатне прийняти квітку”. - “Говориш так, бо сумніваєшся в моїй величі? Тоді поглянь!”
Сміх розноситься долиною, підіймається вгору, розлітається кришталевими уламками, підступно вдарившись у земну твердь знизу.
Хвилі шепочуться з вічно понурими голівками асфоделів.
Пальці сплітаються, нігті розривають одяг, роздирають шкіру. Стегна квапливо підіймаються вгору - тіло прагне пірнути в солодке божевілля любові.
Навколо царство смерті, та хіба це настільки важливо тої миті, коли гарячий вогонь першородного еросу огортає двох - чоловіка та жінку - й підносить до недосяжних небес?
“Мій володарю...” - шепоче вона тоді хрипко у захваті, а зараз - нечутно, в розпачі.
І щось геть інше відказує ревниво-спостережливій матері.
Літо вже добігло середини й повернуло на спад.
За літом осені - зовсім трішки: мов роси на листі майорану.
Роси восени холодні, майже зимні, але їй буде тепло.
Їй буде спекотно у мріях про щастя, в очікуванні нових зим.
_______________________________________
* прибл. читається як “прóзопон” ( гр.: дівоча маска скоброти , використовується в трагедіях)
** прибл. “кáта прóзопон éнтенсіс” (гр.: особиста зустріч; розмова наодинці)
*** “Кора” (і як ім’я Персефони, і гр. “дочка”)
**** взагалі-то за гр. традицією там мала б бути ;
@темы: Наболевшее, Проза и драматургия, Пэйринги, ФФ, my ОТР..., Скорпионство, Аид/Персефона, Личное
-
-
11.03.2014 в 22:31Так віддає накази цариця померлих - облиште!
І тут зі мною сталося ось це:
Пусть читатель пищит от восторга и бьется в экстазе!
А це було нелегко у переповненій маршрутці))) Немовірно смачне речення, я в захвати цитую його у своєму епіграфі.
Чи є сенс дослухатися безкінечних розповідей про те небесне кохання, пісень і скарг на життя?
А Деметри із Зевсом було небесне кохання? Ну, скажімо, де Зевс, там і небеса, ну, скажімо, її дитина найкраща, тому, мабуть, небесно усе було.
Колись вона б зраділа материнському голосу, що звучить так м’яко, розноситься лунко посеред теплого літього вечора.
Колись вона б злякалася - здригнулася б від стороннього звука, навіть такого тихого, навіть віддалено не схожого на залізний тупіт чорних нічних коней.
Важкий доторк: в ньому вічність обертається навколо старих прокльонів і нових обіцянок, пропахлих, мов зрада, льодистими водами діви-Стікс.
Поясниш мені це, десь ледь я щось додумала, але цікаве все ж таки.
І мовчить, аж поки остаточно сховається в морі всезнаючий, всевидючий Геліос, аж поки викрешуть останню золоту іскру сонячного дня шалені його коні.
Дуже, дуже чарівно написано!
Матері, безумовно, невтямки, що Геліос не має звички підслухати чужі розмови, зате вона пам’ятає: на недоречний, неотрібний, небажаний шлюб батько дав особисту згоду, і було б вкрай нечемно говорити попри всевладне слово його.
Вона посміхається, водночас відкрито й прохолодно; однаково сумно й велично.
Вона посміхається і як Весна, і як володарка Підземного Світу.
Писля речення про Матір, спершу думаеш, що і посміхается вона, Деметра. Можливо поставити перед «вона» «А»?
Мати неправа - в іншому: чоловіки можуть бути всякі, навіть нелегковажні. Навіть такі, що ладні роздерти руками земну кору, аби...
- Не слухаєш - і думаєш про нього! Хіба не знаєш: материнське серце все бачить?! Хіба забула: зараз липень - духмяні пахощі літа геть відганяють паморозь пізньої осені. І ти - тут, зі мною!
Мамо, ви, очевидно, зовсім не сприймаєте шлюб доньки серьезно!
За всієї поваги, люба мамо, чи стане сил про таке забути?
Тонкі руки, трохи схожі на гілля тужливих тополь, які вічно плачуть за дурним Фаетоном, тягнуться до материнських рамен, обіймають ніжно, по-дівочи, й по-жіночому сильно.
Твоя дочка - вже не маленька дівчинка з Нісейської долини. Твоя дочка закохалася й стала коханою жінкою, мамо...
Це пречудово, мені дуже подобаєтся!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Геть випадково, здається, заховалися між різнотрав’я маки, але навіть у цьому стривожена Деметра здатна побачити загрозу: Сон прилітає в темряві, Сон живе в темряві, Сон служить Йому.
А у моїй книжці Персефона рвала червону як полум'я квітку, чи не мак?
Навколо царство смерті, та хіба це настільки важливо тої миті, коли гарячий вогонь першородного еросу огортає двох - чоловіка та жінку - й підносить до недосяжних небес?
Я тебе люблю, ти знаешь це. Я мушу сказати, що тобі, що чекаю від тебе ще багато міфів по-скорпіонячому, і навіть не тільки про Аіда і Персефону. Там багато гідних героїв і героїнь.
-
-
11.03.2014 в 22:54Напевно, людям було б цікаво подивитися.
А Деметри із Зевсом було небесне кохання?
Принаймні, дочці презентовано таку версію.
Поясниш мені це, десь ледь я щось додумала, але цікаве все ж таки.
Насправді, тут просто я занадто навикористовувала метафори - цілу купу метафор і асоціацій: вічність - шлюби богів можуть (теоретично) тривати вічність; вічність старих прокльонів - Деметра ніколи надто не бачила Аїда в якості зятя; старі прокльони та нові обіцянки - їй же довелося змиритися із тим, що дочка певний час проводитиме в потойбіччі, але навряд чи вона змирилася в думках; клятви та Стікс - тут просто - боги присягаються водами Стікс, можемо припустити, що неперевірені джерела свідчать про те, що й Деметрі довелося поклястися водами підземної річки, що не чинитиме перешкод дочці.
ну якось так...проте, якщо маєш інше пояснення, з цікавістю вислухаю
А у моїй книжці Персефона рвала червону як полум'я квітку, чи не мак?
У моїй версії - лілії, хоча, як я знаю, існує багато інших версій. Маки тут же просто символізують Гіпноса, а він брат Танатоса, а Танатос - бог смерті, а померлі - в Аїді
Там багато гідних героїв і героїнь.
Поживём - увидим)))))))